top of page
Фото автораAnatol Zimovski

Передумови виникнення села Волохівка.Заселення Слобожанщини

Оновлено: 9 серп. 2024 р.

Слобідська Україна — великий український історико-географічний регіон; за площею він перевищує чимало європейських країн і ледь більший, наприклад, за Болгарію чи Данію. Основна особливість цього регіону — прикордонне розташування. Ця територія розділена між Україною та Російською Федерацією

Слобідська Україна — це територія на схід від Гетьманщини, яка охоплювала великий простір:до лінії Курськ — Воронеж на півночі,до вододілу між Дінцем і Доном на сході,землі донських козаків на півдні.

Це — землі теперішньої Харківської, частини Сумської, Донецької, Луганської областей . Окремі райони Слобідської України — це зараз частини Російської Федерації, скажімо містечко Суджа та Глушкове в Курській області чи Острогозьк, Калач, Павловськ, Богучар у Воронезькій області Валуйки,Волоконівка, Большетроїця Бєлгородської області.

Освоєння земель Слобідської України розпочалося ще у XVI ст., але масового характеру воно набуло у XVII ст. (після невдалих козацько-селянських повстань, у перебігу Національно- визвольної війни, особливо у роки Руїни).

Від поселень — слобід — край дістав назву Слобідська Україна. . Слободами називали поселення, що користувалися пільгами: протягом 10—40 років не платили податків із торгових операцій, з занять промислами і ремеслами,тощо .

В своїй історичній основі це залюднені землі так званого Дикого поля, на які протягом століть претендували кілька державних утворень. На середину XVII cт. це були землі, що номінально належали Московській державі. Час-від-часу це викликає хвилі політичних і навколополітичних спекуляцій та претензій.

Хоча, звичайно, ця велика територія тривалий час була жвавою контактною зоною, про що свідчать як археологічні знахідки, так і збереження тюркських назв у топоніміці різних народів (Охтирка, Суджа, Чугуїв, Балаклія, Ізюм тощо). Ці контакти містять найрізноманітніші складові від засвоєння і взаємодії, асиміляції до конфліктів та непорозумінь.

Назва «Слобідська Україна» доволі пізня; уперше термін «слободские города» з'являється в документації під час повстання гетьмана Івана Брюховецького 1668 р., до якого долучилася і частина населення слобід. Термін же «слобідські полки» — військово-адміністративні одиниці на базі оселених слобід — входить до широкого використання на початку XVIII cт. і остаточно утверджується під час великого перепису 1732 р. Слово «слобода» походить від видозміненого «свобода», відповідно це — поселення чи частина поселення, осаджене на певній території, звільненій від повинностей і податків.

Фактично було проведено господарське освоєння краю за рахунок української народної колонізації.Вільні простори землі могли обробляти всі, хто бажав. Ці землі називали "займанщиною" і були вони приватною власністю тих, хто їх обробляв.

Початок Слобідської України поклав процес колонізації. У сучасному світі уявлення про держави і залюднені простори сформовано картою і чіткою визначеністю кордонів. Та колонізаційні рухи важко окреслити кордонами, а процес залюднення просторів не відбувався з однаковою швидкістю: він то набирав силу, то згасав. Крім того, можна було спостерігати два основні колонізаційні потоки: з боку козацької України та з боку Московської держави. Наслідки зустрічі цих потоків — наявність анклавів населення інакшого походження та потужна міжкультурна взаємодія, але у той же час і конфлікти між ними.

Необжиті простори приваблювали мешканців прикордонних спільнот, спочатку для сезонних промислів (пасічництво, гуральництво, випас худоби), а незрідка й для грабування купецьких валок. З часом із тимчасових виникали стабільні поселення. Початок залюднення цієї частини «Дикого поля» збігся з появою на цих теренах козацьких ватаг, що зчаста промишляли розбоєм чи сезонними промислами, з-поміж яких були популярні пасічництво, рибальство та полювання, випасання худоби, інколи гуральництво. Ці промисли й визначили напрямок переселень і багато в чому майбутній економічний устрій нестабільного прикордонного населення. Уже 1572 р. мандрівні постаті з далекого Канева побили на Коломаку московську сторожу із Путивля, змусивши відійти тих сторожів далі на схід, аби уникнути зіткнень. Упродовж певного часу можна спостерігати різні типи колонізацій: козаки, пасічники, сторожі, кочівлі.

Були й перші спроби створити на цих великих теренах скити та монастирі поблизу великих перелазів. І звичайно, як це буває на не контрольованих державами територіях, траплялися й розбійники-харцизи. Однак існував ще дуже важливий і визначальний чинник — тривалий рух Московської держави у степ. Оборонна експансія Московської держави від набігів зі степу мала важливу ознаку — оборонні лінії. Перші такі укріплення виникли недалеко на південь від Москви ще у XIV ст. Шляхом укріплень і засік ворогу перетинали дорогу на північ, до столиці, а з часом лінія таких споруд, засік, фортець простягалася на південь. Перша така система укріплень «Заокська» оформилася уже в першій половині XVI ст. такий рух від початку був досить хаотичним. Обабіч на захід від ліній існувала система фортець, дуже важливих для майбутніх колонізацій, — Путивль, Мценськ, Пронськ. Однак поволі виявлялася і цілеспрямована політика руху на південь за рахунок «засічних ліній», що сформувалася ще за Івана Грозного. До засічної лінії в русі на південь увійшли Курськ, Орел, Мценськ, Алатир. Таке просування на південь було успішним, державні ініціативи, здавалося, і захистять осердя держави, і дозволять просуватися на плодючі ґрунти. Поза тією засічною лінією виникли нові укріплені населені пункти: 1585—1586 рр. — Воронеж та Лівни, 1592—1593 рр. — Єлець, Бєлгород, Оскол, Валуйки.

Але за видимим успіхом приховувалися невидимі, на перший погляд, невдачі. Московській державі бракувало як сил утримувати це прикордоння, так і контролювати змішане населення. Унаслідок подій «Смути» прикордонні фортеці були понищені, а війна з Річчю Посполитою 1612—1618 рр. призвела до того, що чимало нових прикордонних міст було сплюндровано українськими козаками (Лівни, Оскіл, Валуйки, Бєлгород). Спалений Цареборисів швидко запустів. Спроби відновити лінії укріплень у 20-ті рр. успіху не мали, ледь були відновлені основні міста, тож лише з 30-х рр. знову почався рух на південь і новий діалог з Річчю Посполитою та неслухняними козаками. Велике князівство Литовське, а потім Річ Посполита також мали політику колонізації нових просторів та руху на лісостепове прикордоння. Тут основним діячем було українське населення, козацтво. Не маючи такої потужної централізованої влади, як у Москві, наступ на степ з боку цих держав здійснювався у різні способи і часто саме завдяки «слободам» — населеним пунктам, мешканцям яких певний час дозволялося житии із системою пільг, несучи за це сторожову службу та освоюючи простір. Важливими виконавцями колонізації стали великі землевласники — магнати Речі Посполитої та численна шляхта, підпорядкована їм. Шляхетські родини істотно почали змінювати простори уже наприкінці XVII ст. Особливо відомою тут була родина Вишневецьких, що у складних прикордонних чварах отримала у свої володіння на Лівобережній Україні землі понад річкою Сула, зробивши своїм осідком місто Лубни. Виш- невецькі сприяли утворенню нових сіл та містечок, фондували нові монастирі (відомі Густинський в Прилуках та Мгарський в Лубнах), дозволяли переселятися з Поділля та Брацлавщини. Так само інтенсивно займалася осадництвом понад нижньою течією Ворскли родина Конецпольських, що прагнула контролювати Полтаву та її околиці. розмежуванням між Московською державою і Річчю Посполитою. Ця межа проходить за 15–20 кілометрів, а подекуди й менше на північ від Української лінії, спорудженої на початку 1730-х рр..

Неподалік від меж слобідських полків стояли її фортеці: Більовська (теперішній Красноград), Іоанівська (с. Покровське (Жовтневе, Красноградського району), Орловська (Дев'ята або с. Дячківка), св. Параскеви (Парасковія) (Нововодолазький район), Єфремівська (Єфремівка), Олексіївська (поблизу теперішнього Первомайська Харківської обл.), Михайлівська (Михайлівка, Первомайський район), Слобідська (Павлівка Друга, Лозівський район), Тамбовська (Мар'ївка, Барвінківський район), Петрівська (Петрівське, Балаклійський район) (Усі — Харківська область.)

Нові фортеці заселялися ландміліцією (однодворцями) — росіянами, переведеними з південного прикордоння, часто з-під Курська та Воронежа. Після 1734 р. далі за цією лінією на схід (на південь від Ізюму) відбулося розмежування з Вольностями Війська Запорозького.

У той же час значний вплив на переселення і залюднення лівого боку Дніпра мали козацькі формування і Запоріжжя. Дещо раніше за залюднення лісостепового прикордоння на лівому боці Дніпра подібний процес відбувався на захід і південь від прикордонного Канева. Серце козацької України — сучасна Черкащина — була колонізованою і рясно оселеною лише в другій половині XVI ст. Зіткнення прикордонних інтересів магнатів Речі Посполитої з козацтвом, стало однією із причин прикордонних конфліктів і воєн.

Однак щодо прикордоння майбутньої Слобожанщини можна спостерігати не менш цікаву картину. Уже за Івана Грозного для охорони свого прикордоння російська державна машина охоче почала залучати українських козаків. Ці контакти виявилися багато в чому визначальними для утворення майбутніх слобідських полків. Козаки разом із родинами селились в московських прикордонних містах цілими окремими колоніями і становили значну частину населення. Відомою сторінкою біографії Івана Сірка було отаманування 1644 р. у місті Усерд, що на південному прикордонні Московської держави,зараз це село Стрілецьке Бєлгородської області.

Військові конфлікти на прикордонні набували зчаста міжнародного значення. У 1632—1634 рр. між Московською державою та Річчю Посполитою спалахнула війна, пізніше названа Смоленською, при цьому прикордоння стало місцем запеклих сутичок. Запорозькі козаки під керівництвом Якова Острянина захопили місто Валуйки і спалили Бєлгород, а московські війська, у свою чергу, 1633 р. зруйнували прикордонне місто Миргород. У той же час кримські татари Ізюмським шляхом поплюндрували московське порубіжжя. Ці події змусили Московську державу активізувати оборонну діяльність, а оскільки відчувався брак сил і ресурсів, вирішили ширше залучати українських козаків, тим більше, що козацтво із середини 30-х рр. дедалі більше конфліктувало з Річчю Посполитою. З 1635 р. почалося спорудження Бєлгородської лінії, де українські переселенці стали відігравати доволі значну роль. У нових містах-фортецях Корочі, Усерді, Уриві, а пізніше в Нижегольську українські козаки певний час становили більшість населення. Так мешканець міста Нижеголі (зараз на території Російської федерації) «черкашенин» (так називали українців в російських джерелах) Мартин Старочудний 1674 р. почав осаджувати поселення на Вовчих Водах — у подальшому Вовчанськ. Окремі фортеці, особливо на південь від лінії на великому просторі від Ворскли до Воронежа, зокрема Острогозьк, Охтирка, Валки, Лебедин, лише починали будувати, однак досить швидко служиле російське населення їх покинуло,бо не витримало труднощів прикордонного життя: постійну небезпеку від татар і розбійників, незвичний клімат на болотистих місцевостях біля річок, відірваність від помість та родин, сваволю начальників. 

Особливість ведення промислів, складна ситуація на Лівобережжі унаслідок козацьких повстань змушувала багатьох переселенців українців рухатися на величезні простори, запроваджуючи на новому місці свою соціальну організацію (козацтво) та політичну культуру (виборність керівництва і наголошення на «вольностях» і власних звичаях). Вважають, що основним каталізатором масового переселення українців на терени, які частково контролювала Московська держава, стали події козацької революції 1648—1657 років і утворення козацької держави,яка охоплювала територію близько 200 тис.км2 Правобережжя так і Лівобережжя України. Звільнення України від польського поневолення давали великі надії на волю та сталий розвиток. Але внутрішні розбіжності в Козацькій державі,та зовнішні вороги в особі Речі Посполитої та Московської держави не дали цьому здійснитися. Коли Гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький у 1654 році укладав військово-політичний союз з Московським царством, він розглядав його як засіб зберегти самостійність козацької України від Речі Посполитої. Гетьман і гадки не мав, що цей договір стане основою московських маніпуляцій.

Починаючи з середини XVII ст. розпочинається активний процес втручання Москви у справи України з далекоглядною метою підпорядкувати собі наші терени. А наступні війни і договори між Польщею та Росією тільки погіршували становище населення України. А населення з Правобережжя і Лівобережжя коли добровільно,а частіше під примусом переселялося на нові землі. Тобто піддавалися «великому згону». Саме так дослідники визначають насильне переселення мешканців Правобережної України на Лівобережну, здійснене за наказом гетьмана Івана Самойловича у 1678 – 1679 рр., який в свою чергу виконував волю московського царя. Так яким ж були справжні причини «великого згону»?

Протягом 1670-х рр. Правобережжя опинилося у центрі протистояння між Османською Портою та Московією. Українське козацтво теж не залишилося осторонь цих подій, але особливо руйнівними для наших земель виявилися Чигиринські походи, організовані турками та гетьманом Юрієм Хмельницьким.

Українське населення Правобережжя, рятуючись від війни, голоду та злиднів розпочало переселятися на лівий берег Дніпра, що контролювався І. Самойловичем та Москвою. Лівобережний гетьман вирішив скористатися ситуацією і надати цьому стихійному процесу певної «організованості».

Перша спроба організувати масове примусове переселення правобережних українців на Лівобережжя відбулася на початку осені 1678 р. Канівський полковник Д. Пушкаренко отримав тоді наказ наступного змісту: «Якщо хто не захоче йти з вами, того … силоміць забирайте з собою і відправляйте до Переяслава».

Переяславському полковнику І. Лисенко. гетьманським наказом йому було дозволено не тільки агітувати місцевий люд за переселення, але й руйнувати їх поселення на Правобережжі. Проте з І. Лисенко пішло відносно небагато козаків.

У 1677 році Ю. Хмельницький розпочав спільно з кримськими татарами та османськими підрозділами війну проти Московії.У січні 1679 р. Хмельниченко здійснив невдалу спробу переправитися через Дніпро і закріпитися на Лівобережжі. Натомість, козацькі полки, що знаходилися у підпорядкуванні І. Самойловича, швидко витіснили з території Переяславського полку османів і татар на чолі з Ю. Хмельницьким, перейшли Дніпро і блискавично взяли під свій контроль більшість міст на Черкащині (Черкаси, Жаботин, Корсунь, Канів, Ржищів), розпочавши переселення десятків тисяч місцевих мешканців на Лівобережжя та Слобожанщину. При цьому з метою послабити позиції Ю. Хмельницького, позбавити його можливості набирати нове військо та підірвати економічні можливості турків, І. Самойлович наказав знищувати села, а тих, хто відмовлявся переселяти, зганяти насильницькими методами, фактично поводячись як з полоненими. Безпосередньо операцією керував син гетьмана Семен Самойлович. Про результати операції Самойлович доповідав у Москву, в Малоросійський приказ: «Все жители ржищевские, каневские, корсуньские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганьковские, черкасские на сю сторону согнаны й от неприятеля отстранены, а города й села, й местечки, й деревни их, где прежде жили в тоей стороне, все без остатку выжжены».

Відомий козацький літописець Самійло Величко, оплакуючи знесення з лиця землі цієї колиски козаччини, у своєму літописі порівнював «великий згін» з падінням Вавилону Переселення дійсно було масштабним. Воно охопило козаків і селян усіх 11 полків Правобережжя: Черкаського, Канівського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського, Уманського, Чигиринського тощо. Внаслідок цього вони фактично припинили своє існування. Лівобережний гетьман пропонував Москві переселити близько 20 тис. сімей з Правобережжя до Слобожанщини, після чого перевести всі слобідські полки під своє керівництво. Але цар відхилив цю ідею. Гетьман і надалі переймався питанням щодо розміщення переселенців з Правобережжя, втім справа просувалася надто повільно. Як зазначав М. Костомаров, завершити її вдалося тільки до середини 1680-х рр.Але воно тривало і пізніше.

Унаслідок військових дій і депортації правобережне Подніпров'я було повністю спустошене, а Чигирин втратив своє значення столичного міста та вже ніколи не відновлювався до масштабів середини XVII століття. Безумовно, треба відзначити, що переселення дозволило евакуювати з міст жорстоких боїв велику кількість людей, втім його супроводжували репресивні дії підпорядкованих І. Самойловичу козаків, які долучилися до перетворення Правобережжя на руїну. Саме тому цю акцію передусім слід розглядати як своєрідну депортацію, здійснення якої було насправді вигідно лише ворогам української державності.А договори між Османською імперією,Кримським ханством,Польшею та Московією сприяли подальшій депортації населення. 3 (13 січня) 1681 року в Бахчисараї Османська імперія, Кримське ханство та Московське царство підписали мирну угоду на наступні 20 років, за якою вчергове поділили Україну. Згідно з договором, широку (до 20 км) спустошену смугу вздовж правого берега Дніпра було проголошено нейтральною, вона мала залишатися незаселеною.Згідно з «Вічним миром» між Московією та Польщею 1686 року землі від Києва до Чигирина мали «быть в пусте всегда» .

Таким чином, «великий згін» беззаперечно був частиною планів Івана Самойловича силою, за допомогою московських військ, возз'єднати Гетьманщину, максимально послабивши при цьому своїх конкурентів – Петра Дорошенко, Юрія Хмельницького. Але реалізувати цей задум йому не довелося, так як це вступало у протиріччя з планами щодо українських земель Речі Посполитої, Московії та Туреччини.

Слобідська Україна залюднювалась дуже своєрідно.Гетьман Самойлович чи наступні діячі були не дуже зацікавлені, щоб люди із правого берега Дніпра переселялися під московську оруду. Ба більше, південь Гетьманщини – великі не освоєні простори, сусідство з Кримським ханством.

Насамперед залюднення велося як природний процес спочатку з близьких територій – Полтава, Зіньків, Гадяч. Звідти рухалося населення. Ми натраплятимемо на переселенців із Правобережної України, але вони не будуть надто визначальними для початків. А, звичайно, події Великого згону і події під час тієї вагомої війни, де зійшлося кілька сил в боротьбі за Правобережну Україну прискорюють міграційні процеси. Вони зіграли роль, що звідти з'явилися переселенці вже масово – Умань, частково Поділля, Корсунь, Брацлав. Багацько прочан, не дійшовши до нової оселі, й погинуло від безхліб'я, безвіддя, хвороби, слабости, татар і своїх же братів-казаків у безлюдній пустині. Траплялося й так, що само поспільство з голоду мусило отдаватися у полон татарам.

Царський уряд використовував українських переселенців для господарського освоєння та охорони південних кордонів Московської держави від нападів кримських і ногайських татар, постачав їм зброю, продовольство, зберігав за переселенцями козацькі привілеї й самоврядування. Система землеволодіння на Слобожанщині мала свої особливості. У другій половині XVII ст. там ще було багато незаселених земель і діяло право займанщини. Кожен поселенець міг вільно займати стільки землі, скільки був спроможний обробити. Із часом, аби врегулювати займанщину, навколо міста або села стали визначати певну земельну ділянку, яка розподілялася серед поселенців. Лісами, луками, річками та озерами населення користувалося спільно. Кожен полк мав певний резерв незайманих земель, якими розпоряджався полковник. Однак багато поселян відмовлялися від наділів із полкового фонду, оскільки за них необхідно було записуватися в козаки й нести важку й небезпечну військову службу. Тому здебільшого селяни оселялися на землях полкової й сотенної старшини, де мали можливість заводити досить велике господарство. Одержуючи у власність ділянку, вони повинні були за неї ходити на відробітки — виконувати панщинні роботи на користь старшини. Козацька старшина захоплювала громадські угіддя, змушувала дрібних господарів за безцінь продавати свої ділянки, володіла селами й хуторами. Упродовж другої половини XVII ст. відбувався процес перетворення багатої старшини на великих землевласників. Серед них можна назвати родини полковників Ф. Шидловського, Г. Донця, Г. Кондратьева. .

Українці прибували в край не лише зі своїм майном, реманентом і домашньою худобою, а й трансформували на нові терени систему козацького демократичного устрою, власні школи, де навчання велося рідною мовою, організували релігійне життя з українськими священиками. Козаки запровадили в економіку краю передову на той час технологію, зокрема й плужний обробіток землі, позаяк соха московітів не спроможна була впоратися з масними тамтешніми чорноземами, водяні млини й вітряки, що були значно продуктивніші за звичні прибульцям з півночі жорна. Ефективнішою була в козаків організація системи оборони краю від ординців, Навіть у побуті (квітучі садки біля завжди зокола побілених і всередині розписаних національним орнаментом чепурненьких українських осель, застосування для їхнього спорудження будівельних колод і гонту, чоботи й черевики супроти личаків, каганець на олії замість лучини для освітлення приміщень, тощо) помітною була цивілізацаційна окремішність українців від росіян.

Ця територія, крім географічного різноманіття, була тривалий час територією конфліктів та суперечок між кількома державними утвореннями, серед яких напевно основну роль тривалий час відігравало Кримське ханство та його північні васали кочівники, ба більше — цей тюркський компонент відіграв подекуди дуже важливу роль. Саме повз ці терени «поля» проходила низка шляхів як для набігів, так і торговельних комунікацій. Назви тих шляхів також містять тюркську складову: Сагайдачний шлях, Муравський шлях, Ізюмський шлях, Бакаїв шлях. Перелази, броди, шляхи, підвищення — це ті пунктири, довкола і біля яких в XVII ст. виникнуть населені пункти, витіснивши тюркську складову. Слід також визнати, що ці «шляхи» переважно проходили вододілами основних українських річок,а в нашій місцевості ще й відрогами Середньоросійської височини. Цей тюркський чинник, татарська небезпека, конфлікти і порозуміння як зі степовими кочовиками, так із Кримським ханством виявиться небезпідставним свідченням початків існування Слобідської України. Набіги на слободи і слобідські містечка містили певну політичну складову і свідчили про претензії Кримського ханства на ці території. Слід також визнати, що значну частку ясиру із українських земель становили мешканці слобід, декому вдалося втікати, а когось викупляли чи визволяли з полону. Водночас в окремих випадках на Слобожанщині, мешкали колишні полонені з Криму та «турецьких» фортець, а прізвища окремих козацьких старшин зі слобідських полків: Турчин (Турчинов) чи Татаринов, Татарчук виразно свідчать про походження цих представників з вищих прошарків. Ці неоднозначності дуже характерні для прикордонних історій. Коли ще тільки починалися слободи, мешканці Змієва 1656 р. ходили на пограбунок татарських кочовищ і, коли царський уряд заборонив їм те робити, у листі відповіли так: «Часом татари нас беруть, а часом ми татар. І на те не жаліємось. На тому Україна почалася». Однак небезпека набігів і полону упродовж другої половини XVII ст. була постійною, тож мешканці слобід ходили навіть на польові роботи зі зброєю. Численна документація, однак, свідчить про неодноманітність тих відносин. Купці зі слобід охоче торгували в Казикармені, а сотник із містечка Печеніг Йосип Щербина поїхав викупляти з неволі в Криму свого брата, та, не маючи грошей сплатити мито, позичив кошти в татар, а повернувшись додому, повернув татарам, які приїхали з ним, борг. На цю мережу селили служилих людей з родинами, їм давали пільги. Замість сплати податків чи ще якихось навантажень ці люди мали служити і будувати укріплення. У верхів'ях Сіверського Дінця та його приток, Ворскли, Псла та басейнах інших річок переселенці заснували чимало нових поселень. Наприкінці XVII ст. на Слобожанщині налічувалося 232 населені пункти , де жило близько 250 тис. осіб, серед яких більшість складали українці (80 %). Засновані на нових землях поселення звільнялися від податків і тому називалися слободами . Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами. Визнання поселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Одночасно Слобожанщину заселяли московські служилі люди, які перебували під управлінням царських воєвод. Втім передусім Московська держава була зацікавлена у створенні певного захисного пояса. Це наступальні дії, які вона проводила не лише тут, на сході, а й в Сибіру чи на інших просторах, де існувала мережа укріплень і фортець. На цю мережу селили служилих людей з родинами, їм давали пільги. Замість сплати податків чи ще якихось навантажень ці люди мали служити і будувати укріплення. У Слобідській Україні існував козацький устрій. У 50-х pp. XVII ст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У 1685 р. було створено Ізюмський полк. Полки були як військовими козацькими підрозділами, так і адміністративно-територіальними одиницями. Старшину обирали на загальних козацьких радах. Полкове управління складалося з полковника і полкової старшини: обозного, судді, осавула, хорунжого, двох писарів. Полки поділялися на сотні. Сотенне управління складалося із сотника, отамана, осавула, хорунжого і писаря. Адміністративними, судовими, фінансовими і військовими справами в полках відали полковники, у сотнях — сотники. Полковників обирали довічно. Крім того, у Слобожанщині нерідко спостерігалося успадкування посади полковника. Це було пов'язано з особливостями заселення краю: полковники, як правило, були ватажками переселенських груп. Полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Обраного полковника спочатку погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві затвердити на цій посаді. Посади гетьмана на Слобожанщині не було.

Доволі важливим фактом видається те, що попри те, що слободи виникли поза межами Речі Посполитої (держави, куди входили українські землі протягом тривалого часу), однак серед місцевої знаті підкреслення саме свого річпосполитського походження та певна риторика з цього приводу були досить таки помітними. Це й поширення прізвищ із закінченням на «ський», «цький» (Донець-Захаржевський, Самборський, Лесевицький) тощо; навіть російський воєвода Федір Шилов, одружившись з донькою могутнього харківського полковника Григорія Донець-Захаржевського, згадав своє «коріння» і став Федором Шидловським. Шидловські вважається польським прізвищем, яке походить від польського слова «Шило» (пол. Szydło).Шидловські (Шилови) — походять з давнього польського шляхетського роду, що ведеться від Козьми Васильовича Шилова, який у 1535 році виїхав із Польщі на службу до великого князя московського Василія ІІІ Івановича, за що отримав маєтності у Суздальському повіті. Також перші представники роду на Слобожанщині (Федір Володимирович та Лаврентій Іванович) інколи іменуються Шиловими.Приблизно з 1705 року Федір Володимирович почав називати себе Шидловським, його прикладу наслідували численні родичі, що переходили на службу до Слобідської України у міру укріплення службового становища Федора Володимировича. Найімовірнішою причиною такої зміни прізвища, на думку самих нащадків Шидловських, була тодішня мода на "полонізацію" прізвищ, що додавало певної "аристократизації. Ще одна риса у тому ж руслі — це відшукування гербів та складання генеалогій.

Федір Володимирович Шидловський (Шилов) (2) (?-1719) - молодший син Володимира Шилова. Зять Григорія Єрофійовича Донець-Захаржевського. Стольник (1692 р.), наказний полковник харківський, козацький полковник Ізюмський (1694-1711), Харківський (1706-1709). В 1710-1711 роках Бригадир Слобідських козацьких полків. Генерал-майор з 1709 року. Знятий з посади та заарештований за обвинуваченнями в розкраданні грошей та перевищенні влади під час походу в Польщу (мав за необережність нажити собі ворога в особі царського фаворита князя Меншикова). Засуджений до страти, але на прохання харківських та ізюмських козаків її відмінили, здійснивши повну конфіскацію майна. Останні дні жив у родичів в Москві та Харкові.

В результаті невдалого Прутського походу 1711 р. на землі Слобожанщини й Гетьманщини було переселено молдавських та волоських дворян. В серпні 1711 р. володар молдавський Д. Кантемір разом із чимало кількістю дворян прибув до Києва і звідки вони мали вирушити на Слобожанщину . Документи свідчать про те, що в 1712 р. з Кантеміром на Слобожанщині перебувало більше 40 осіб . Згідно указу від 5 серпня 1711 р. молдаванським переселенцям надавалось помешкання в козацьких слобідських полках. Їм надавали землю і майно заарештованого Ф. Шидловського. Тільки наступного року в червні маєтки Ф. Шидловського було розділено між молдавськими переселенцями. Найбільше вимог було у самого Д. Кантеміра. Крім будинку в Москві князь вимагав всі маєтки заарештованого генерал-майора, прагнув привласнити козацькі володіння та Чугуївський повіт, пропонував свій варіант змін для покращення захисту на півдні Росії. До того ж в липні 1712 р. московським урядом було призначено нового харківського полковника. Новим полковником стає наближений до молдовського володаря П. Куликовський, якого дослідники називають то молдаванином, то українцем, то поляком . Насправді прізвище полковника швидше не Куликовський, а Карайман. Таке прізвище харківський полковник отримав під час навчання у Польщі. Добре володіючи російською мовою Куликовський стає посланцем між молдавським володарем та російським командуванням. Зокрема, за участі Караймана відбувались переговори щодо переходу Д. Кантеміра на московський бік . Однак Куликовський харківським полковником був не довго, адже 30 серпня 1713 р. він раптово помирає. Такі родини як Абази, Моцоки, Браги, Аги, Мечники, Бантиші, Мерескули, Времєви, Камараші та Зерулі залишались проживати в наданих маєтках Шидловського. Окрім них в маєтностей проживали і командири волосько-українських загонів Апостол-Кигич та В. Танський. Молдовські емігранти одразу вели себе на Слобожанщині наче господарі регіону. Таку впевненість їм надавала певна згуртованість та підтримка одне одного. Деякий час волоські переселенці жили окремо від козацьких старшин. Сам Д. Кантемір проживав в Москві в своїй садибі поблизу Сівська . Державні справи, робота та одруження на А. Трубецькій все більше і більше відволікали Д. Кантеміра від життя своїх соратників, які залишились проживати в слобідських полках. Однак він іноді втручався у проблеми, які виникали у молдавських переселенців. Так дізнавшись про бійку між молдаванами (вбито двох людей) Д. Кантеміром було наказано стратити трьох людей, які були винуватцями розгортання бійки. Проте їх було врятовано царем Петром І. Згодом Федору Тимофійовичу Врємєву надали маєток в селі Волохівка.

Думка про те що Волохівку заселили представники Черкаської області може бути спірною,бо на їх місці могли бути і жителі Київщини.Не виключено що незайману землю Волохівки зайняли жителі Полтавщини чи Сумщини,які тікали від польських магнатів.


40 переглядів0 коментарів

Comments

Rated 0 out of 5 stars.
No ratings yet

Add a rating
bottom of page